Кінематограф

Українське кіно, російські «дисиденти» та друга перемога Естлунда

Розповідаємо, що цьогоріч відбувалось на Каннському кінофестивалі
Зараз ви читаєте:  
Українське кіно, російські «дисиденти» та друга перемога Естлунда

29 травня завершився 75-й Каннський кінофестиваль, який тривав два тижні. Кінофестиваль у Каннах — це один з трьох найпрестижніших кінофестивалів у Європі. Цьогоріч фестиваль став багато в чому політичним простором, який зокрема торкнувся відносин України та росії. 

 Про всі фестивальні перипетії, скандали та звісно ж про кіно розповідає кінооглядач Gogol Media. 

Україна в центрі уваги

Розпочався Каннський фестиваль з звернення до світової кіноспільноти президента України Володимира Зеленського. Український лідер наголосив на важливості підтримки українського народу у боротьбі за свою свободу та свободу всього вільного світу проти російської агресії та диктатури. 

Під час десятихвилинної промови, присвяченої російсько-українській війні, Зеленський цитував фільми «Великий диктатор» Чарлі Чапліна та «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи, а також навів референси з картин «Життя прекрасне» Роберто Беніньї та «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно. 

Президент Володимир Зеленський на відкритті Каннського кінофестивалю

 Президент України, який сам в минулому займався кінематографом, закликав світову кіноспільноту «не бути кіно німим» та говорити і рефлексувати про найстрашніший з часів Другої світової воєнний конфлікт, який зараз розв’язала росія на території України. 

Українське кіно взагалі було широко представлене на фестивалі. У секції «Особливий погляд» Україну представляла робота Максима Наконечного «Бачення метелика». Це сюрреалістична драма про аеророзвідницю, яка намагається навчитись жити заново, після російського полону. Хоч фільм не отримав перемоги, про те зібрав позитивну критику, наприклад Deadline та The Wrap назвали стрічку «найбільш своєчасною картиною».

Команда фільму «Бачення метелика» вийшла на червону доріжку під звуки та сирен та розгорнула банер з написом «Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте, що говорити про цей геноцид — це потенційно неприйнятний контент?»

Драма Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір», яка брала участь в одній з найпрестижніших секцій фестивалю «Двотижневик режисерів» теж не отримала перемог, однак показ фільму зірвав майже семихвилинні овації та був дуже тепло сприйнятий каннською публікою. 

Нікого не залишила байдужим документальна стрічка литовського режисера Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс 2». Документальна картина, яка розповідає про героїчну оборону Маріуполя у лютому-березні 2022 року, після повномасштабного вторгнення росії. Стрічку завершила наречена режисера Ганна Білоброва, адже сам Кведаравічюс загинув наприкінці березня від ракетного обстрілу у Маріуполі. 

Команда фільму «Маріуполіс 2»

Фільм відзначили спеціальним призом секції документального кіно «Золоте око». До слова, в журі цієї секції вперше були представники України — режисерка-документалістка Ірина Цілик. 

З інших менш масштабних, але важливих, перемог стало отримання гранту режисеркою Тонею Ноябрьовою для її стрічки «Ти мене любиш?», яка брала участь в програмі Work-in-progress, в якому представляють картини, які перебувають на стадії виробництва, шукають продюсерів, партнерів для додаткового фінансування та майбутнього прокату. Режисерка отримала 20 тисяч євро для завершення своєї другої повнометражної картини присвяченої дорослішанню та закоханості на фоні перших років незалежності України. 

 Без росії не обійшлося

Цьогорічний Каннський кінофестиваль попри всі намагання світової спільноти, але все ж не обійшовся без скандалів, насамперед спричинених росією.

Так рішенням оргкомітету на 75-тий кінофестиваль заборонили акредитацію російським кінокритикам, зокрема «поза бортом» опинився ветеран Каннського кінофестивалю, постійний кінооглядач видання «Коммєрсант» Андрєй Плахов. За те «зірка російської кінокритики» Антон Долін, який неодноразово заявляв, що він любить росію і російську культуру, заради Канн вирішив тимчасово змінити статус російського кінокритика на латвійського, отримавши акредитацію від видання «Мєдуза», яке формально оформлене в Латвії, хоча до латвійського порядку денного немає жодного стосунку. Така зміна статусу Доліна з російського на латвійського кінокритика обурила представників Рижського міжнародного кінофестивалю. У своєму офіційному зверненні вони зокрема зазначили, що даний випадок є «прикладом колоніального дискурсу», а також що даний інцидент «не лише створює спотворений образ латвійського суспільства та його інформаційного простору, але й є втіленням форми культурної колонізації, коли менші культури та суспільства асимілюються у більші».

Пізніше Долін заявив, що акредитовувався, як російський кінокритик. А те, що він з Латвії вказав лише для журі Screen International, тому що він там живе. Також кінокритик проіронізував над заявою колег сказавши, що «більше нікого колонізовувати не буде»

Однак куди більший скандал на фестивалі створив російський режисер Кіріл Сєрєбрєнніков, якого допустили до фестивалю, як «російського дисидента». Попри те, що Сєрєбрєнніков представляв свою стрічку «Дружина Чайковського», яка розповідає про фіктивний шлюб та приховану гомосексуальність видатного композитора, розмовляв режисер про інше. 

Кірілл Сєрєбрєнніков на брифінгу

Зокрема, під час пресконференції Сєрєбрєнніков заявив, що «дуже важливо допомогти жертвам. В Україні є багато біженців і в Росії також, певну кількість життів було знищено… Важливо допомогти всім жертвам і тим, кого відправили на війну і чиї сім'ї не мають доходу. Митці повинні допомагати цим людям, і я це роблю сам». Таким чином режисер фактично прирівняв жертв війни в України і російських агресорів, які загинули на фронті, заявивши, що вони однаково постраждалі. 

Також режисер закликав не бойкотувати російську культуру, яка за його словами, «завжди була антимілітаристичною та антивоєнною», а також «завжди пропагувала людські цінності, крихкість людини, співчуття, яке можна мати». Такі заяви викликали особливий спротив української делегації на фестивалі. 

Іншим «другом російської культури» став режисер Сергій Лозниця. Отримуючи нагороду за розвиток кіно France Culture, режисер заявив, що не розуміє «як можна ототожнювати лиходійства, скоєні нинішнім російським режимом (власне, за останні сто років у Росії інших режимів, крім лиходійських, і не бувало) з творами тих російських авторів, часто ізгоїв і майже завжди – скорботних пророків у своїй нещасливій вітчизні, які стали частиною світової культури, а отже – надбанням всього людства?»

 Натомість про те, як росія щоденно знищує українську культуру: руйнуючи пам’ятки, обкрадаючи фонди та вбиваючи діячів, режисер не згадав. 

 Друга Золота гілка Естлунда 

Тріумфатор цьогорічний Канн став один з найсаркастичніших режисерів сучасності — швед Рубен Естлунд і його чорна сатирична комедія «Трикутник смутку». Історія про багатіїв, які внаслідок корабельної катастрофи, опинились на безлюдному острові і стали залежні від «менеджерки з туалетів» або простіше прибиральниці, яка вміє розпалювати багаття та готувати їжу. 

Рубенс Естлунд святує перемогу на Каннському кінофестивалі, (вдруге)

П’ять років тому Естлунд уже отримав Золоту гілку Канн, але тоді його чорний сарказм був направлений на світ сучасного мистецтва у комедії «Квадрат».

Гран-прі фестивалю дісталось роботі французької режисерки Клер Дені «Зірки ополудні», яка переносить глядачів у Нікарагуа періоду громадянської війни. Перемога у секції «Особливий погляд» дісталась французькій стрічці Лізи Акока та Романи Гере «Найгірші» про підлітків з бідного кварталу.

Ювілейну премія до 75-ї річниці Каннського кінофестивалю отримали брати Жан-П’єр та Люк Дарденни за свою антирасистську картину «Торі і Локіта», яка розповідає про сестер-біженок з Африки. 

Кадр з фільму «Елвіс». В головній ролі — Остін Батлер

Однак окрім конкурсної програми не менш цікавою на Каннах була і позаконкурсна програма, в межах якої зокрема показали «Топ Ган: Маверік» та нову роботу Ітана Коена — «Джеррі Лі Льюїс: проблема у свідомості». Хоча звісно найбільш фурор у позаконкурсних показах створив байопік База Лурмана «Елвіс» присвячений тому самому королю рок-н-роллу Елвісу Преслі. Чудовий дует Остіна Батлера та Тома Генкса проносить нас через усю біографію музиканта, роблячи акцент на тому наскільки сильно на Преслі вплинула афроамериканська музика. 

Замість висновку

 75-й Каннський кінофестиваль вийшов сумбурним та більше про політику, аніж про кіно. Звісно в програмі були важковаговики як брати Дарденни чи повернення короля боді-горору Девіда Кроненберга і звісно засвітились нові імена, як наприклад переможці секції «Особливий погляд» Ліза Акока та Романа Гере. Але жодних гучних кіноісторій не було. Світову спільноту значно більше цікавили речі, які стоять поза межами екранів в скільки б дюймів та пікселів не було їх розширення. Цей фестиваль дав нам чітко зрозуміти, що культурна спільнота Європи переживає за Україну та українську культуру, має великий інтерес до всіх процесів тут. З іншого боку, холодним душем він нагадав, що європейська спільнота в жодному випадку не збирається повністю викреслювати росію з мапи світової культури, і під вивіскою «опозиційних» чи «антивоєнних» діячів росіяни зможуть брати участь у світових культурних процесах, при цьому питання їх особистого розуміння опозиційності чи антивоєнності лишається дуже відкритим.

Інші тексти
Змінитися, але не забутися
Кінематограф

Змінитися, але не забутися

Огляд на українську воєнну драму «Снайпер. Білий Ворон»
28 серпня 2022
Смертельна реорганізація
Кінематограф

Смертельна реорганізація

Чому ліквідація «Довженко-Центру» — це розгромний удар по українській культурі
17 серпня 2022
Філософія крінжу
Кінематограф

Філософія крінжу

Огляд на «Тор: Любов і грім» від Тайки Вайтіті
29 липня 2022